Ознаки і критерії діагностики захворювання

Код МКХ-10 J 38

Діагноз неспецифічного монохордиту встановлюється на основі аналізу скарг, анамнезу, клінічного обстеження, перцептивної оцінки голосу, непрямої ларингоскопії, при необхідності мікроларингоскопії, ларингостробоскопії, фібролариногоскопіїї.

Розрізнюють специфічні та неспецифічні монохордити. До специфічних відносять запальні прояви туберкульоза, сифіліса, ракового процесу на голосовій складці. При діагностиці неспецифічного монохордиту обов'язково слід включити наявність специфічного процесу.

Виникненню більшості неспецифічних монохордитів сприяє голосове навантаження під час хвороби у поєднанні із голосовим навантаженням. У більшості цих хворих (60%) виявляється нейроциркуляторна дистонія. Існує дві форми неспецифічних монохордитів – вазомоторний та травматичний. Захворювання частіше розвивається на фоні вегето-судинної дистонії, а також гостро на фоні респіраторної інфекції, та після оперативних втручань. При тривалому протіканні монохордиту можливо стійке обмеження рухливості голосової складки.

Клінічні прояви неспецифічного монохордиту варіюють. Колір голосової складки від блідого із розширеною сіткою судин до яскраво-червоного із цианотичним відтінком та набряком. При фонації голосова складка може бути рухливою, а іноді ії рухливість може порушуватись до повної нерухомості. Протилежна голосова складка нормального кольору.

При диференційній діагностиці специфічного та неспецифічного монохордитів використовують адреналінову пробу за Світлаковим. При інстиляції в гортань розчину адреналіну при специфічному ураженні не відбувається скорочення судин, складка залишається гіперемованою, тоді як при неспецифічному спостерігається збліднення голосової складки.

Умови, в яких повинна надаватись медична допомога.

При монохордитах медична допомога, зазвичай, надається амбулаторно. Більш ефективною вона є при умові надання допомоги кваліфікованим фоніатром, або лікарем-отоларингологом, обізнаним у даній галузі. Особам голосомовних професій видається листок непрацездатності на час лікування для забезпечення дотримання голосового режиму. Середня тривалість лікування пацієнтів становить 2 тижні, при більш тяжкому перебігу – до 1 міс. При суттєвому порушенні фонаторної функції хворі потребують її реабілітації після основного курсу лікування.

Діагностична програма

1. Загальноклініче обстеження;
2. Непряма ларингоскопія (до та після лікування, при необхідності в динаміці).
3. Аналіз крові загальний (до та після лікування).
4. Аналіз крові на RW.
5. Проба Манту.
6. Рентген знімок грудної порожнини. (при необхідності).
7. Консультація фтізіатра, дерматовенеролога, ЛОР-онколога, ревматолога. Пункти 5,6,7 – до лікування (для виключення специфічного процесу)