Синдром oхриплості

Визначення

Охриплість (хрипота) – клінічний синдром, що включає в себе зміну тембру та забарвлення людського голосу в бік зниження його висоти та появи різких, неприємних тембральних складових частин, що призводить до розладу голосової функції й обмеження мовних контактів. Синдром охриплості об'єднує більшість розладів голосової функції.

Термін «хрипота» має, як мінімум, два тлумачення: у вузькому розумінні хрипота означає зміну тембру та забарвлення людського голосу в бік зниження його висоти та появи різких неприємних тембральних складових частин, що складаються, як правило, з низькочастотних призвуків та шумів різної частоти та інтенсивності. У ширшому розумінні хрипоту прийнято називати медичним терміном «дисфонія», що дослівно означає «розлад фонації» і об'єднує більшість розладів голосової функції. Ними є зміни основних голосових характеристик (тоновий діапазон, сила і тембр голосу тощо) як окремо, так і в різноманітних комбінаціях і ступенях вираження. У даній праці ми розглядаємо хрипоту як дисфонію, тобто в ширшому розумінні цього терміну.

Розмежування голосу на нормальний і хриплий має певні особливості. Нормальні складові компоненти людського організму (дихальні м'язи, гортань, резонаторні порожнини та ін.), що беруть участь у фонації, можуть поєднуватись у численних комбінаціях, і в результаті продукують велику кількість різновидів голосу з акустичної та психосенсорної точок зору. Таким чином, голос є суто індивідуальним феноменом (як почерк, наприклад). Тому чітке розмежування нормального та дисфонічного голосу іноді пов'язане з великими труднощами. Доведено, що нормальний (евфонічний) голос повинен мати основні голосові характеристики в рамках нормальних величин (достатній діапазон частоти та амплітуди, незмінений тембр, достатня кількість обертонів, виражені розмовні та співочі форманти тощо). Проте в повсякденній лікарській практиці нема змоги кількісно відобразити ці величини, тому тут насамперед велике значення має суб'єктивне сприйняття лікарем та визначення якостей голосу пацієнта «на слух». Саме тому від знань основ фізіології та патології голосоутворення залежить правильність оцінки фонації та виявлення ознак хрипоти.

Внаслідок великої складності в поєднанні патогенних механізмів класифікація патологічних станів голосу не є простим завданням. Патологічні феномени голосопродукування як складного і поєднаного диференційованого рухового акту, зумовленого дією багатьох механізмів першої і другої сигнальних систем, як правило, підпорядковуються закономірностям патології верхніх дихальних шляхів та нервово-м'язової патології. Патологічні стани голосової функції можна розглядати як прояви органічних змін (запалення, пухлини) або функціональних порушень анатомічних елементів як периферичних органів – гортані, глотки, нервово-м'язового апарату, так і різноманітних відділів ЦНС, яка прямо чи опосередковано бере участь в реалізації цього рухового акту, включаючи і його біохімічний аспект. В цьому відношенні слід мати на увазі і вплив ендокринної системи та ферментного фону на нервову діяльність і функцію м'язового ефектора – гортані.

Різноманітність патологічних причин та шляхів розвитку синдрому хрипоти зумовлена комплексністю проблеми. Проте завжди визначення причин та методів лікування патології голосоутворення має ґрунтуватись на патофізіологічних механізмах різних рівнів фонаторної функції в її складній цілісності, враховуючи зміни основних якостей людського голосу в розмові та співі. Також у багатьох випадках не слід суворо розмежовувати периферичні та центральні ураження (як і органічні та функціональні) єдиного цілого, що об'єднується поняттям «голосовий орган». Майже завжди присутня взаємозалежність цих основних рівнів локалізації патологічного процесу.

Алгоритм діагностики

Література

Синдромно орієнтована оториноларингологія у загальній лікарській практиці. Діагностика та раціональна фармакотерапія Д.м.н., професор Попович В.І.